Пієлонефрит у дітей

Інфекція сечових шляхів (ІСШ) — друга за поширеністю інфекційна патологія у дітей після гострих респіраторних інфекцій. Ця нозологічна група об'єднує захворювання сечовидільної системи на всіх її рівнях (уретрит, цистит, пієлонефрит, пієліт). Ураження нирок характеризується найскладнішою клінічною картиною і великим ризиком хронізації патологічного процесу.

Пієлонефрит — це неспецифічне запалення нирок (чашечно-лоханочного комплексу, паренхіми органу, лімфатичних і кровоносних судин), яке виникає внаслідок потрапляння інфекційного агента висхідним або низхідним шляхом. Цьому захворюванню не приділяють достатньо уваги, хоча актуальність пієлонефриту в педіатричній практиці останнім часом стрімко зростає. Офіційні статистичні дані вказують на відносно невелику частоту виникнення пієлонефриту серед дитячого населення (15 випадків на 1000 дітей), але реальна картина кардинально відрізняється. За безсимптомного перебігу захворювання запалення нирок часто не ідентифікується. Експерти вважають, що реальна поширеність патології становить близько 200–400 випадків на 1000 дітей.

Пієлонефрит належить до групи захворювань, що часто рецидивують. Тільки після першого епізоду загострення ймовірність розвитку рецидиву в перші півроку становить понад 80%. Окрім того, інфекційне ураження нирок має великий ризик хронізації з формуванням функціональних порушень — хронічної ниркової недостатності. У разі несвоєчасного лікування або його відсутності збільшується частота виникнення патологій репродуктивної системи.

Захворюваність на пієлонефрит у новонароджених не залежить від статі. Після двох років життя частота випадків пієлонефриту в дівчаток у 6 разів вища, ніж у хлопчиків.

Причини виникнення пієлонефриту

У ролі етіологічного чинника пієлонефриту виступають інфекційні збудники. Більше 90% усіх випадків запалення нирок розвиваються внаслідок потрапляння кишкової палички в сечовивідні шляхи. Escherichia coli належить до умовно-патогенних грамнегативних бактерій, тому не завжди її наявність в сечовидільній системі супроводжується запаленням. Активація патологічного запального процесу відбувається за достатньої кількості збудника і зниженої реактивності організму дитини. Пієлонефрит у дітей можуть викликати й інші мікроорганізми: клебсієли, ентеробактерії, стрептококи і стафілококи.

Збудник потрапляє в нирки висхідним (через уретру та сечовий міхур) або низхідним (гематогенним) шляхом. Останній варіант зустрічається вкрай рідко, оскільки в цьому випадку основну небезпеку для дитини становить сепсис.

Провідну роль у патогенезі пієлонефриту відіграє зниження активності місцевого та загального імунітету. Клітини сечовивідних шляхів у нормі продукують захисну речовину з бактерицидною дією, а IgG і компоненти клітинного імунітету запобігають прояву патогенних властивостей мікроорганізму. Але в результаті певних обставин захисні механізми не спрацьовують у достатній мірі. У сприятливому середовищі інфекційний агент починає рости і розмножуватися, що провокує настання хвороби.

Чинниками виникнення пієлонефриту в дітей вважаються:

  • дефекти в анатомічній будові сечовивідних шляхів, аномалії розвитку;
  • наявність в організмі хронічного вогнища запалення;
  • інфекційні захворювання статевих органів у дівчаток (кольпіт, вагініт);
  • наявність супутніх захворювань у новонародженого, які знижують опірність організму дитини до інфекційних агентів;
  • несприятливі умови навколишнього середовища (незадовільне харчування, переохолодження, антисанітарні умови та ін.).

Види пієлонефриту

Нирки — це парний орган сечовидільної системи. Запалення чашечно-лоханочного комплексу і паренхіми може бути одностороннім (більш поширений варіант) і двостороннім.

Виділяють гострий і хронічний пієлонефрит. Причому хронічна форма може бути і первинно хронічною, без вираженого гострого початку. Гостре запалення нирок виникає відразу після потрапляння інфекційного збудника в орган-мішень. У разі збереження клінічних проявів більше 6 місяців або діагностування двох рецидивів за цей період пієлонефрит вважається хронічним.

Розрізняють також первинний і вторинний пієлонефрит. Вторинний виникає на тлі дисфункції органів сечостатевої системи, у разі порушення їх морфофункціональної структури й уродинаміки.

Симптоми пієлонефриту

Компенсаторні можливості дитячого організму досить великі. З одного боку, ця особливість є позитивним моментом і сприяє швидкому відновленню ниркової тканини після перенесеного захворювання. З іншого боку, активація механізмів компенсації змазує клінічну картину пієлонефриту, що і стає основною причиною пізньої верифікації діагнозу та хронізації патологічного процесу.

Класичний варіант гострого пієлонефриту містить у собі «синдромальну тріаду»:

  • Загальний інтоксикаційний синдром: підвищена температура тіла, озноб, пітливість, відсутність апетиту, слабкість, сонливість, можливі нудота і блювота, у маленьких дітей додаються ознаки загального зневоднення.
  • Локальний больовий синдром: біль у попереку (частіше односторонній), який посилюється під час постукування (позитивний симптом Пастернацького).
  • Дизуричний синдром: прискорене сечовиділення, особливо в нічний час, зміна характеру сечі (вона стає каламутною, може містити патологічні елементи).

За латентного перебігу захворювання ці симптоми невиражені, а можуть взагалі бути відсутніми. Клінічні прояви пієлонефриту в новонароджених і немовлят відрізняються від проявів цього захворювання у дітей старшого віку. У них на перший план виходять симптоми загальної інтоксикації (гіпоактивність, мляве смоктання, сонливість, епізоди апное, гіпер- або гіпотермія). Транзиторні стани у новонароджених (зокрема, жовтяниця новонароджених) затягуються. На тлі гіпертермії часто настає зневоднення. Больовий синдром носить генералізований характер — у дитини болить не тільки поперек, але і весь живіт.

Діагностика пієлонефриту

Усі діагностичні методи, які застосовуються за підозри на пієлонефрит у дитини, поділяються на обов'язкові та додаткові. Перша група досліджень проводиться всім дітям, у яких наявна клініка запалення нирок, а друга — за показаннями.

Після ретельного збору скарг і анамнезу, проведення фізикального огляду дитини призначається індивідуальна програма додаткового лабораторно-інструментального обстеження:

  • Загальний аналіз крові виявляє неспецифічну реакцію організму на запальний процес.
  • Загальний аналіз сечі.
  • Біохімічний аналіз крові визначає функцію нирок (за рівнем креатиніну та калію).
  • Бактеріологічне дослідження сечі (посів біологічного матеріалу на живильне середовище, визначення антибіотикочутливості).
  • Аналіз сечі за Нечипоренком — визначення кількості лейкоцитів, еритроцитів і циліндрів у 1 мл сечі, якщо за загальним аналізом сечі були отримані спірні результати.
  • Аналіз крові за Зимницьким — дослідження життєво важливих функцій нирок шляхом забору 8 порцій сечі протягом доби з подальшим аналізом концентраційної здатності органу; застосовують за хронічного пієлонефриту.
  • УЗД нирок дозволяє виявити запальні зміни в органі, аномалії розвитку та структурні зміни компонентів сечовидільної системи.
  • Екскреторна урографія проводиться з метою вивчення функції сечової системи та візуалізації можливих анатомічних дефектів, які перешкоджають нормальному руху сечі сечовивідними шляхами (стриктури, звуження). Цей вид дослідження належить до рентгеноконтрастних методів діагностики.
  • Мікційна цистографія дозволяє виключити морфофункціональні порушення нижніх сечовивідних шляхів (зокрема, міхурово-сечовідний рефлюкс, який може сприяти інфекційному ураженню нирок).
  • КТ і МРТ належать до високоінформативних візуалізаційних методів діагностики. Вони проводяться в спірних ситуаціях, коли результатів попередніх досліджень недостатньо для верифікації діагнозу.

Методи лікування пієлонефриту

У комплексній терапії пієлонефриту особлива увага приділяється режиму та дієті. Термін госпіталізації залежить від тяжкості захворювання, і в середньому становить 5–7 днів. Дієта дитини залежить від функціонального стану нирок. У разі збереження їх нормальної роботи призначається дієта з підвищеною кількістю води (на 50% більше від вікової норми) та клітковини. Слід виключити з раціону смажену, жирну та гостру їжу.

Медикаментозне лікування пієлонефриту в дітей ділиться на етіотропне, патогенетичне і протирецидивне. Етіотропне лікування передбачає застосування антибіотиків. Патогенетична терапія спрямована на корекцію водно-сольового балансу та зниження запального процесу (нестероїдні протизапальні препарати). Протирецидивне лікування проводиться за допомогою тривалих курсів антибактеріальних засобів у маленьких дозах. Прийом цих лікарських засобів здійснюється відповідно до певної схеми, яка визначається лікарем.

За настання ремісії використовують фітопрепарати за призначенням лікаря (збір шипшини, звіробою, журавлини та інших трав). Для відновлення функції нирок після стихання патологічного процесу призначають фізіотерапевтичні процедури (електрофорез, магнітотерапія, бальнеотерапія) та санаторно-курортне лікування.

Хірургічне лікування проводиться за наявності таких показань:

  • діагностована аномалія розвитку органів сечовидільної системи;
  • порушення нормального відтоку сечі, яке не піддається медикаментозній корекції;
  • гнійні ускладнення пієлонефриту (абсцес, апостематоз та ін.);
  • неефективність консервативного лікування.

Наслідки пієлонефриту

Ускладнення пієлонефриту виникають у разі проведення некоректного лікування, різкого зниження реактивності організму, високого ступеня патогенності збудника або несвоєчасної верифікації діагнозу.

Прогресування патологічних морфофункціональних порушень і приєднання вторинної інфекції може спровокувати такі несприятливі наслідки:

  • гостра або хронічна ниркова недостатність, аж до розвитку анурії;
  • артеріальна гіпертензія;
  • гідронефроз;
  • піонефроз;
  • апостематозне ураження нирок;
  • абсцес нирок;
  • паранефрит;
  • уросепсис;
  • бактеріальний шок.