«Моя довузівська підготовка - сьогоднішні 100 гривень»
Валерію Юрійовичу, де Ви народилися, як пройшло Ваше дитинство?
Я народився в Черкаській області, село Вороне. З першого класу я був абсолютно самостійною дитиною. Батьки - вчителі школи, яка знаходилася в сусідньому селі. Їхали о 6 ранку, приїжджали о 6 вечора. З шестирічного віку питання мого побуту й навчання під час відсутності батьків були суто в моїй зоні відповідальності.
Як Ви, простий хлопець з провінції, змогли потрапити в один з кращих вишів Одеси?
В 11 класі почав готуватися до вступу. Уже знав, що це буде медицина. Розумів, що я не володію багатьма факторами для безболісного вступу. Тому взявся за науку з особливим завзяттям. Останній рік я засинав у книзі й прокидався в книзі. Жодних репетиторів не було. Жили ми скромно. У мене було два заняття з учителем з біології за шалені гроші - 5 доларів за урок. Таким чином, на всю довузівську підготовку пішов бюджет, який сьогодні дорівнює 100 грн.
Потім поїхав до Одеси вступати. Ми довго сумнівалися - Одеса чи Київ. У підсумку обрали за принципом «куди поїде перший автобус». Він ішов до Одеси, я став щасливим студентом Одеського національного медичного університету.
Як обрали спеціальність в інституті?
Це було перше враження на практиці. На першому курсі я не поїхав весело прибирати поля, а відправився на практику в лікарню. Так ось, у операційній було цікавіше не те, що відбувається під час операції, а те, як до неї готують пацієнта. Анестезіологічний супровід. Я захопився цим питанням і зараз можу сміливо сказати, що саме тут досяг успіхів.
Що найбільше подобається в професії, і чому Ви обрали роботу в приватній клініці?
Якби наша розмова відбулася на початку інтернатури, то я б сказав, що це емоції, порятунок життя. Зараз же я найбільше ціную забезпеченість робочого процесу всім необхідним. Сучасна наука дозволяє рятувати життя в ситуаціях, які ще 10 років тому були б розцінені як безнадійні. Правда, для цього необхідне відповідне обладнання, медикаменти. Ніщо так не демотивує лікаря, який програв поєдинок зі смертю, як знання того, що в інших умовах він зміг би врятувати життя. Саме тому я в приватній медицині з 1997 року. І незважаючи на те, що українська анестезіологія на десять років відстала від світової, я з упевненістю можу сказати, що в INTO-SANA цей розрив набагато менший. Ми єдина клініка на Півдні України, яка застосовує низку ефективних технологій: провідникову анестезію, неінвазивну вентиляцію легенів. Я жодного разу не опинявся в ситуації, коли знав, як допомогти пацієнтові, але не міг цього зробити.
Що в роботі завідувача відділенням є для Вас найважливішим?
Уся робота у відділенні спрямована на те, щоб забезпечити однаково високий рівень медичного персоналу. Кожен лікар може виставити адекватний режим штучної вентиляції легенів, асистувати хірургам в операції будь-якої складності. Наші медсестри за рівнем підготовки й досвіду спостереження за важкими хворими перевершують деяких лікарів в інших лікарнях. Вони чітко фіксують тенденцію стану хворого й здійснюють точні дії. Вони не прогавлять ситуації уявного благополуччя, вчасно залучать лікаря-ординатора. Наші сестрички - це наші очі і руки. Не так давно був випадок, коли дуже важкого хворого, у якого були 4 клінічні смерті за ніч (!), п'ятий раз зі стану смерті вивели медсестри. Була ургентна ситуація, лікарі приймали одразу кількох постраждалих у важкому ДТП.
Що Ви мрієте зробити в найближчому майбутньому в професії?
Відкрити навчальний центр на базі нашого відділення. Щоб ми могли навчати новітніх технологій не тільки наших, інтосанівських лікарів, але й колег з інших лікарень. Ми щорічно отримуємо високу оцінку своєї діяльності на професійних заходах, їздимо читати лекції з анестезіології та неінвазивної вентиляції легенів країною. Ми завжди розбираємо складні, показові випадки, використовуючи багатий досвід і яскравий ілюстративний матеріал. Нам є чим поділитися з колегами, продемонструвати сучасні можливості в навчальній ситуації. Адже потім у реальності це допоможе врятувати комусь життя.
Розкажіть про свою сім'ю.
З дружиною познайомився, коли ми обоє ще були студентами. Перше січня, ми опинилися на одній зупинці транспорту, кожен повертався зі своєї новорічної вечірки. Розговорилися і... пройшло 20 років, у нас двоє дітей. Але я закоханий у неї, як і першого січня нашого першого року. Вона дивовижна людина. Моя підтримка в усьому. Навіть у відвідуванні Європейського конгресу анестезіологів, хоча за освітою - лінгвіст. Я мрію про те, щоб мої сини зустріли на своєму шляху таку жінку, яка буде для них власним Всесвітом у будинку.
А свій будинок ми зараз будуємо. І питаннями будівельних робіт, контролю над графіками і якістю також займається моя дружина. Тому що з операційної керувати будівництвом складно. І не цікаво (сміється).
А чим займаєтеся у вільний час?
Спочатку я займаюся пошуком самого вільного часу. Коли я таке виявляю, я прагну виспатися. Це - перш за все. Потім організм починає нагадувати, що не погано б отримати здорове фізичне навантаження. Саме в такі моменти я роблю зарядку, виїжджаю з дітьми на велосипедах. Необхідно стежити за підтриманням фізичної форми, адже в мене двоє синів. Вони повинні брати приклад з батька, а не з телепроектів. Раніше я багато займався спортом: футбол, баскетбол, боротьба. Спорт розвиває тіло й правильний характер.
Відпустка для нас з дружиною - це Євроанестезія. Треба вам сказати, що мені дуже пощастило - конгрес проходить щороку в новому місті. Таким чином, коло моїх професійних інтересів і розвитку дозволяє мені не тільки почути доповіді колег, але й побачити різні країни й міста. У минулому році ми були в Барселоні. Сподобалося.
Які діти у Валерія Артеменка?
Звичайні хлопці. Схожі на свого батька. Без проблем, властивих дорослості та з усіма принадами, властивими дитинству. Але від мене маленького відрізняються тим, що чомусь погано вчаться. Може, ми десь допускаємо зайву м'якість або школи стали зараз іншими. Складно сказати. Але мого прагнення до знань точно немає.
Я сумую за спілкуванням з дітьми, відчуваю реальний дефіцит. І по тому, як вони чекають мене з роботи, я розумію, що їм мене теж мало. Є деяке почуття провини перед домашніми, але що зробиш - я кожен день борюся за життя таких самих діток і їхніх батьків. Але їм цього поки, звичайно, не зрозуміти.
Дітей намагаємося забезпечити всім необхідним для успішного дорослішання. У нас не було таких можливостей. Але це палиця з двома кінцями - переживаєш за їхній правильний вибір.
Валерію Юрійовичу, Ваше правило по життю?
Навіть у найкритичніших ситуаціях можна й потрібно знайти час для прийняття зваженого рішення. Але для цього потрібно постійно підвищувати свій рівень - професійний, особистісний.
