Апендицит

Апендицит – це гостре неспецифічне запалення апендикса – червоподібного відростка сліпої кишки, який найчастіше розташований у правій нижній (клубовій) частині живота, але іноді може бути і зліва (у разі дзеркального розташування внутрішніх органів), під печінкою або в заочеревинному просторі. Апендицит – одне з найпоширеніших гострих хірургічних захворювань у всьому світі, і незважаючи на досягнення сучасної медицини в сфері діагностики та лікування, його частота не зменшується. Запалення апендикса може розвинутися в будь-якому періоді життя людини, але його ймовірність досягає максимуму у віці 15–30 років, після чого починає трохи знижуватися. У жінок апендицит трапляється приблизно в 1,4 рази рідше, ніж у чоловіків, але під час вагітності ризик його виникнення під впливом комплексу ендокринних і механічних чинників незначно збільшується. Окрім того, в такому випадку підвищується ймовірність пізньої діагностики захворювання, оскільки скарги вагітної жінки на те, що у неї болить живіт, найчастіше пов'язують з акушерською патологією.

Єдиним ефективним методом лікування апендициту на сьогодні залишається видалення червоподібного відростка хірургічним методом.

Причини виникнення апендициту

Апендицит викликається порушенням прохідності просвіту апендикулярного відростка, результатом чого стає його запалення. Найбільш поширеними причинами цього процесу є:

• розростання лімфоїдної тканини при запально-інфекційних захворюваннях кишечника (частіше трапляється в дитячому та юнацькому віці);
• фекальний застій і фекаліти (частіше у літніх пацієнтів);
• паразити;
• чужорідні тіла та новоутворення.

Види апендициту

У клінічній практиці виділяють такі форми гострого апендициту:

• Простий, або катаральний – поверхневе запалення червоподібного відростка, що супроводжується набряком і повнокрів’ям. За відсутності лікування протягом перших 12 годин процес прогресує.
• Деструктивний – наступна стадія розвитку процесу, що супроводжується залученням усіх шарів стінки апендикса й утворенням гнійних мас. Першою фазою деструктивних змін є флегмонозний апендицит, що характеризується потовщенням стінок відростка та накопиченням у його просвіті гнійного вмісту. Протягом 2 діб деструктивно-запальні зміни наростають і флегмонозний апендицит переходить у гангренозний – стінки апендикса стоншуються і відбувається їх гнійне розплавлення, а в черевній порожнині накопичується серозно-гнійний випіт. Деструктивні форми можуть супроводжуватися порушенням цілісності відростка (перфорацією), в такому випадку формується перфоративний апендицит, який провокує розвиток гострого перитоніту.

Окрім гострого, існує і хронічний перебіг апендициту, який трапляється досить рідко (близько 1% випадків). Цей діагноз характеризується такими особливостями:

• помірний больовий синдром типової локалізації тривалістю не менше 3 тижнів без альтернативного діагнозу;
• зникнення симптомів після апендектомії;
• гістологічне підтвердження хронічного активного запалення стінок червоподібного відростка.

Деякі фахівці припускають, що хронічний апендицит може бути наслідком перенесеного гострого катарального запалення відростка, що не перейшло в деструктивну форму.

Симптоми апендициту

Симптоми апендициту можуть варіювати залежно від віку людини та розташування червоподібного відростка. Провідною ознакою в клінічній картині захворювання є виражений больовий синдром. У міру того як прогресують запальні зміни, больові відчуття наростають і доповнюються іншими симптомами.

Основні ознаки гострого апендициту такі:

• Раптовий біль, що починається навколо пупка або з правого боку нижньої частини живота, і з часом переходить у нижній правий відділ живота (у більшості випадків).
• Залежно від розташування відростка біль може ірадіювати (віддавати) у пах, поперек, праве підребер'я.
• Посилення больових відчуттів під час кашлю, ходьби або різких рухів.
• Нудота і блювання.
• Загальна слабкість.
• Втрата апетиту, сухість у роті.
• Підвищення температури до субфебрильних значень (37–38°С). У разі прогресування хвороби лихоманка стає більш вираженою.
• Діарея.
• Здуття живота.
• У випадку наростання інтоксикації з'являється виражене, відчутне серцебиття.
• У разі виникнення перфоративного апендициту можливе короткочасне полегшення больового синдрому, яке є досить грізною ознакою і свідчить про швидкий розвиток важких ускладнень.

Діагностика апендициту

Діагноз гострого апендициту лікар може встановити на підставі ретельного збору та аналізу анамнезу, оцінки результатів проведеного загального огляду та додаткових досліджень. За необхідності, крім пальпації живота, проводиться пальцеве ректальне обстеження, а у жінок репродуктивного віку обов'язковим є гінекологічний огляд. З лабораторних методів у діагностиці апендициту важливі результати клінічного та біохімічного аналізів крові та загального аналізу сечі, копрограми, аналізу калу на приховану кров.

З інструментальних методів дослідження для підтвердження діагнозу «гострий апендицит» необхідне проведення рентгенографії органів черевної порожнини (дозволяє виключити або підтвердити гостру кишкову непрохідність, перфорацію кишечника). Також лікар може порекомендувати УЗД або комп'ютерну томографію (КТ) у складних діагностичних випадках. Для оцінки серцевої діяльності та визначення кардіологічних ризиків перед проведенням оперативного втручання призначається електрокардіографія (ЕКГ).

Методи лікування апендициту

Лікування апендициту виключно хірургічне – проведення апендектомії (операції з видалення запаленого апендикса). У сучасній хірургії існує 2 основні підходи до проведення цього втручання:

• Класична апендектомія, яка проводиться через один розріз черевної стінки довжиною 5–10 см (лапаротомія).
• Лапароскопічна апендектомія, за якої хірургічне втручання проводиться через кілька маленьких розрізів-проколів, виконаних за допомогою спеціального пристрою – лапароскопа, що дозволяє проводити точні маніпуляції мініатюрними хірургічними інструментами під контролем відеокамери з мінімальним травмуванням здорових тканин.

У цілому, лапароскопічна хірургія дозволяє пацієнтові швидше відновитися. Цьому сприяє менша вираженість больового синдрому і більш швидке загоєння ран у післяопераційному періоді. Крім того, після проведення лапароскопії ймовірність виникнення спайкової хвороби набагато нижча, ніж після класичної відкритої операції. Але малоінвазивну лапароскопічну апендектомію можливо провести не завжди. Якщо була підтверджена перфорація, абсцес, перитоніт або інші ускладнення, необхідна відкрита операція, яка дозволити адекватно санувати черевну порожнину.

У разі формування периапендикулярного абсцесу (коли інфекція поширюється за межі відростка, але гнійні маси обмежуються сполучнотканинною капсулою і не розливаються по всій черевній порожнині) можливе застосування дренування гнійника спеціальною трубкою з паралельним призначенням антибіотикотерапії. Апендектомія в такому випадку проводиться через кілька тижнів на тлі максимально можливого купірування запального процесу.

Повне одужання після апендектомії зазвичай відбувається через кілька тижнів, але в разі розвитку ускладнень процес відновлення може розтягнутися на досить тривалий час.

Для прискорення реабілітації після перенесеного хірургічного втручання необхідно обмежувати фізичну активність (3–5 днів після лапароскопії і 10–14 днів після класичної операції), носити післяопераційний бандаж для підтримки черевної стінки, уникати перевтоми та стресових ситуацій. Терміни повернення до фізичної праці та занять спортом необхідно обговорити з лікарем, оскільки перевантаження у післяопераційному періоді можуть призвести не тільки до уповільнення процесів загоєння, а й до порушення цілісності не остаточно сформованого рубця.

Наслідки апендициту

У разі несвоєчасного звернення по медичну допомогу і спроб самолікування різко зростає ризик розвитку важких ускладнень. При прогресуванні деструкції апендикса його стінки значно стоншуються, наслідками їх розриву (перфорації) стає розтікання інфікованих мас по черевній порожнині з формуванням вираженої запальної реакції та інтоксикації з розвитком перитоніту. В разі поширення інфекційного процесу на прилеглі тканини без порушення цілісності відростка можливе формування периапендикулярного інфільтрату (пухлиноподібний конгломерат, утворений апендиксом, брижею та фібринозними спайками), який з часом за відсутності адекватного лікування може перетворитися на периапендикулярний абсцес. Ще одним дуже важким ускладненням гострого апендициту є пілефлебіт – гнійний тромбофлебіт портальної системи.

Значне нагноєння, ослаблення імунної системи та відсутність своєчасного лікування апендициту, ускладнення перфорацією, абсцесом, перитонітом або гнійним пілефлебітом можуть спровокувати розвиток сепсису, що є станом, який загрожує життю.

Серед основних ускладнень у ранньому післяопераційному періоді виділяють неспроможність (розходження) швів і виникнення вторинної внутрішньочеревної кровотечі. У пізньому післяопераційному періоді може виникнути спайкова хвороба (особливо після відкритих оперативних втручань) – формування в черевній порожнині множинних сполучнотканинних спайок, що можуть призвести до кишкової непрохідності.