«Стрес для мене не страшний – я мобілізуюся, дію швидко і ефективно. Значно важче впоратись з професійними невдачами».

Людмила Іванівна в дитинстві мріяла про медицину. Їй хотілося лікувати хворих не пігулками, а даруючи їм гарний настрій. Вона пропрацювала кардіологом 39 років. Неможливо перелічити всіх, кому допомогла Людмила Іванівна: порадою, ліками або добрим словом. В її житті важливе місце займає випадок – так вона переїхала до Києва з іншого міста, а потім – знайшла роботу в Into-Sana. Такі випадковості допомагають лікарю вірити в те, що за чорною смугою йде біла, і за своє щастя треба боротись.

Ви народились в Харкові, а навчались в Ашхабаді. Чому так далеко «закинуло»?

Моїх батьків направили на будівництво Хаузханського водосховища і місцевої ГЕС. Батько був спеціалістом з меліорації, тому ми немало мандрували по Союзу.

Як на вас вплинуло кочове життя? Чому навчилися?

Не можу сказати, що увібрала якусь особливу мудрість. Але ось для медичної практики життя в Середній Азії стало у пригоді. Для прикладу, коли в Москві і Києві з’явились захворювання, раніше не характерні для цих регіонів, мені було простіше і швидше поставити діагноз – я стикалась з подібними випадками в Ашхабаді.

Чому обрали медицину?

Мріяла про це з дитинства – мати дуже хворіла, і мені так хотілось їй допомогти. Напевно, тому я і стала лікарем. Правду кажучи, уява про лікарську професію у мене в той час була дещо своєрідною. Мені здавалось, що лікар повинен лікувати не пігулками, а створювати гарний настрій, купувати білети в театр, кіно. Мені здається, що схильність до медицини – це особлива вроджена якість. Якщо нема співчуття, нічого не вдасться.

Чим привернула увагу саме кардіологія?

Це швидше випадковість. Саме кардіологом я стала після того, як почала працювати лікарем швидкої допомоги, одразу ж після закінчення інституту. Мене все частіше направляли на так звані «серцеві» виклики, а потім вже була робота в стаціонарі в палаті інтенсивної терапії. Так воно і пішло.

Вважається, що кардіологи, хірурги і невропатологи – еліта медичної професії і одночасно найскладніші спеціальності в медицині. Як справляєтеся зі стресами?

Знаєте, сам стрес мені не страшний – я мобілізуюсь, дію швидко і ефективно. Значно важче впоратись з професійними невдачами. Кожен пацієнт, якому не зміг допомогти, залишається в серці. Один з випадків, який особливо запам’ятався, стався на початку моєї лікарської кар’єри. Один дідусь добре одужував, ми планували зранку його виписувати, а він посміхався і обіцяв подарувати телевізор для нашого відділення. Під час вечірнього обходу все було гаразд. А вночі йому стало погано і ми не змогли його врятувати – тромбоемболія. Я плакала, коли доповідала про цей випадок і пам’ятаю цього пацієнта дотепер.

Що в професії медичного працівника Вам більш за все подобається?

Дуже приємно і радісно на душі, коли ти допоміг полегшити страждання, зробив людину і його рідних щасливими, позбавивши його болю. Я завжди намагаюсь донести до пацієнта, що ніколи не треба опускати руки, піддаватись депресії. Моя улюблена притча про двох жаб, які потрапили в посудину зі сметаною. Жабка, яка не склала лапки і не пішла до дна, моя улюблениця. Я оптиміст і вважаю, що треба використовувати усі шанси і вірити в свої сили.

Чи були випадки, коли Вам доводилось діяти, як в цій притчі?

Знаєте, професія лікаря означає необхідність боротися за життя і здоров’я. Пам’ятаю, як я тільки почала працювати на «швидкій». Я ще не вміла робити внутрішньовенні уколи і просила, щоб мені давали досвідченого фельдшера в напарники. Черговий «сердечний» виклик. Ми приїхали, а у хворого повторний інфаркт. Це означає дуже сильний больовий синдром, треба робити внутрішньовенну ін’єкцію. Я прошу фельдшера допомогти, а він каже, що не може. У пацієнта до того ж, ще й «погані» вени. Я так налякалась, що попала в вену з першого разу, і нам вдалось врятувати того чоловіка. Тоді я зрозуміла – від страху можна зробити все, що завгодно, звідки тільки сили беруться?!

Що, на Вашу думку, входить в поняття «хороший лікар»?

Хороший лікар – це людина, що думає та співчуває, яка своїми знаннями намагається допомогти пацієнту, а своєю душевною теплотою – зігріти його. Треба вміти співчувати і мати бажання вчитися щоденно і працювати над собою. А ще, важливо швидко реагувати на несподіванки. Якось, коли я вже працювала в Києві, мені доручили супроводжувати дітей в оздоровчий табір на Кубі. В літаку було 300 дітей, політ тривав 28 годин. Ми в повітрі, дивимось документи дітей і розуміємо, що на борту дитина з цукровим діабетом, яка вже дві доби не отримувала ін'єкцію інсуліну. Ми починаємо мерщій її розшукувати, але не хочемо лякати інших. Сідаємо на дозаправку в Канаді, до нас підбігають малюки і кажуть, що в туалеті лежить хлопчик. У нього вже настав передкоматозний стан, і треба було терміново госпіталізувати дитину. Літак вже готувався до злету, я на превелику силу достукалась до екіпажу і вимагала зупинитись. Потім нас, звичайно, сварили, але дитина залишилась в Канаді, отримала необхідну допомогу і вижила, а це - головне.

Як потрапили до Києва?

У моєму житті важливу роль відіграє випадок. Вперше я побувала в Києві під час святкування 1500-річчя з дня заснування столиці. Я була на курсах підвищення кваліфікації. Познайомилась з київським лікарем, який возив нас по місту. Коли він привіз нас в аеропорт, сказав, що, напевно, ми більше ніколи не зустрінемось. А я відповіла, що через п’ять років буду працювати в Києві. Хоч ніяких передумов для цього не було. Я продовжила працювати в Ашхабаді, потім ми всією сім’єю переїхали до Москви. На жаль, там ми з чоловіком розлучилися, і я зрозуміла, що хочу щось змінити у своєму житті. Зателефонувала тому знайомому лікарю з Києва і попросила знайти мені роботу. Мене запросили на співбесіду у «Феофанію», я її пройшла з успіхом, але робочі стосунки з керівництвом не склались, і я вирішила відмовитись. Потім мене покликали в «чорнобильську» поліклініку. Цю пропозицію я прийняла та переїхала до Києва. Спочатку нам з дочкою було дуже важко, але ми пережили труднощі і тепер радіємо, що прийняли саме таке рішення. Я живу в Києві вже більше 20 років.

Як ви потрапили на роботу в Into-Sana?

Напевно, в цьому випадку спрацювала «випадковість-закономірність». Я працювала в поліклініці колишнього Ліксануправління, а зараз так званій Чорнобильській поліклініці, що на Львівській площі. Живу на Лісовому масиві. До роботи і назад щоденно витрачала по три години на дорогу. А тут побачила вивіску Into-Sana. Зателефонувала Аллі Іванівні Дуб, з якою ми були знайомі ще по роботі у страховій компанії. Вона мене спочатку засмутила, що кардіолога щойно прийняли на роботу. А наступного дня передзвонила і запропонувала прийти на співбесіду до керівництва. От з її легкої руки я і потрапила в Into-Sana.

За що любите свою роботу в Into-Sana?

Мені дуже подобається те відчуття тепла, уваги, турбота про пацієнта, яке тут живе, і яке – така велика рідкість в даний час.

Якою бачите свою компанію через 5 років?

Хотілося б, щоб збереглося найголовніше – те, що виділяє Into-Sana серед інших компаній. Доброзичливе, щире, шанобливе ставлення до кожного нашого пацієнта, напрочуд чуйне, демократичне ставлення керівництва. У нас дуже теплі стосунки між співробітниками, коли хочеться бути разом завжди – навіть на відпочинку.