«Лікування – найцікавіша та богоспасенна справа в світі...»

Як і її батьки, Еліна Володимирівна закінчила лікувальний факультет Одеського медичного інституту. Вона вважає професію лікаря богоспасенною і повністю віддається улюбленій справі свого життя - медицині.

- Як Ви прийшли до вибору професії?

- У цьому році виповнилося 90 років від вступу на педіатричний факультет моєї бабусі Ігнатенко Катерини Федорівни, 50 років - від закінчення лікувального факультету моєю мамою - Валерією Миколаївною Гедражко. У цьому році моя молодша донька вступила до нашого улюбленого Одеського медичного університету.

Мені завжди страшенно хотілося бути схожою на мою маму. Вона завжди дивовижно красива, весела, знала літературу, поезію, живопис, математику, малювала, швидше за всіх бігала й плавала, за ніч шила приголомшливі новорічні костюми, всього цього вчила нас з сестрою... і ніколи не втомлювалася. Оскільки мама найбільше любила лікувати і вчити, допомагати і рятувати, купувати і читати медичні книги, і була при цьому абсолютно щаслива, я з дитинства точно знала рецепт щастя!

Мені пощастило навчатися терапії саме в моєї мами - це незабутньо. Вона завжди вважала, що вчитися потрібно «все життя, радісно й переможно»! Я впевнена, що всі її студенти пам'ятають і люблять терапію так само, як пам'ятають і люблять Валерію Миколаївну. Коли мама стала керівником поліклініки, у неї відкрилися нові несподівані знання й уміння, які дозволили зібрати відмінних лікарів в одну дружну, професійну сім'ю. Взагалі, мама - мій маяк, мій головний орієнтир. Прагнення до цього ідеалу для мене завжди як прагнення до нескінченності.

- Еліно Володимирівно, що вас приваблює в професії лікаря?
- По-перше, хороший лікар спроможний допомогти як хворому, так і здоровій людині прожити життя щасливіше та якісніше. По-друге, я не бачу більш цікавого заняття в житті. Коли в мене з'являється вільний час, і я хочу почитати улюблені мною вірші, Агату Крісті або Бредбері, Бернарда Шоу або О. Генрі, найчастіше вибір падає на підручник з диференціальної діагностики! Чим більше знаю, тим більше дивуюся, скільки ще потрібно знати, щоб «не вважатися, а бути», як говорив Микола Іванович Пирогов! Взагалі, з кожним роком, дорослішаючи і, сподіваюся, мудрішаючи, я все більше переконуюся, що лікування - найцікавіша богоспасенна справа в світі.

- Деякі люди порівнюють постановку діагнозу з детективом. Ви згодні з таким твердженням?

- Часто кажу собі: змагайся сама з собою і зі своїми колегами. Кожен нормальний лікар хоче стати найкращим: я першим зрозумів потреби пацієнта, першим поставив правильний діагноз, першим підібрав ефективну терапію... Живий азарт притаманний усім лікарям. І це нормально. Але не це має бути спонукальним мотивом у лікаря. Інакше вийде доктор Хаус. Коли я подивилася кілька серій цього фільму, у мене сформувався внутрішній блок. Не хочу його більше дивитися. Мені не до вподоби образ лікаря, у якого повністю відсутнє співпереживання. Така знеособлена медицина, де наявний лише азарт, професійний чи матеріальний - це не мій стиль.

- А який Ваш медичний стиль?
- Хоча вважається, що при ухваленні рішення лікарю емоції заважають, але мій, як Ви сказали «медичний стиль», саме емоційний. Ось прийшла людина, я її вперше бачу, ще нічого про неї не знаю, але я її вже люблю. По-моєму, якщо ти з першого погляду не відчуваєш такого почуття до пацієнта, то не включається якась внутрішня інтуїтивна сила. Найсучасніші методи діагностики та лікування ефективними не будуть. І для мене важливо, щоб ідучи, людина хотіла обійнятися, відчувала себе радісно й упевнено, незважаючи на проблеми зі здоров'ям. Тому що віра в хороше – це найкращі ліки!

- Чи не втомлюєтеся від спілкування з людьми на роботі? Удома Ви така ж позитивна?

- Після найважчого й довгого робочого дня я йду додому з таким легким серцем, з таким хорошим почуттям, як після зустрічі з добрими друзями! Удома я, як, напевно, будь-яка жінка, буваю різною. У нас велика дружна сім'я, і ​​кожна людина в ній має свої таланти. Полюбляю робити вдома все, що пов'язане з водою: прати, мити підлогу й вікна, купати онучку, поливати квіти. Щоб не було нудно - співаю. Ще я фанат кулінарного таланту мого чоловіка Жені, який усі 30 років не перестає мене вражати унікальними, авторськими, красивими стравами. Але моє жіноче щастя мене до цієї справи не підпускає. Щоб хоч якось брати участь у процесі приготування, співаю йому пісні під гітару. Взагалі, мій Женя - моє найкраще надбання в медінституті! Пам'ятаю, після вступних іспитів я вирішила пірнути з вишки, зламала ногу й уже з гіпсом прийшла шукати себе в списках студентів. Підвелася навшпиньки, щоб у натовпі абітурієнтів гіпс не розтоптали, і побачила хлопчика своєї мрії. Довелося за нього вийти заміж.

- Які ще були яскраві події у вашому житті?
- Звичайно ж, народження моїх дочок і внучки! Коли моя старша народжувала, вона питала мене жалісним голосом: «Мамочко, тобі що мене зовсім не шкода?». Я, жуючи зі своїм зятем прямо в пологовому залі бутерброд, сказала: «Ти знаєш - не шкода! Це буде найкращий, незабутній день всього твого життя! Дихай і не відволікайся!». Ще, звичайно ж, навколосвітня подорож! Одразу після інтернатури мій чоловік був судовим лікарем на суховантажі, я як дружина доктора на 2 тижні пішла з ними в Африку, звідки нас несподівано розвернули на Венесуелу, Кубу, потім Азію. Тоді радянській людині неможливо було покинути судно і полетіти додому. Так я перетнула Атлантику, Панамський канал, Тихий та Індійський океан... За рік ми пройшли 28 країн! Мені пощастило, що я під керівництвом чоловіка на практиці пройшла школу морської медицини. Ми боролися з інфекціями, інтоксикаціями, травмами, різали, шили, робили нижньощелепні та навколосуглобові блокади. Три тижні везли до найближчого берега 65-річного боцмана з трансмуральним інфарктом! Я і досі зараз не розумію, яким дивом нам вдалося повернути його сім'ї з клінічним поліпшенням!

- Ви забобонні?

- Ні. У нас віруюча сім'я. І я хочу, щоб серед лікарів віруючих людей ставало більше. Я вірю, що саме це - головне в житті не тільки лікаря, але й будь-якої людини. Ми завжди просимо Цілителя Пантелеймона, Святителя Луку про здоров'я наших хворих та дарування мудрості.

До слова про забобони. Навколо поліклініки дуже багато розумних чорних кішок з кошенятами. І для нас зустріч з чорною кішкою по дорозі на роботу частіше приносить радість і удачу.

- Скажіть, як змінилися пацієнти за останні роки?
- Доступність медичної, захоплюючої інформації в інтернеті часто викликає в пацієнта помилкове відчуття повної поінформованості. Буває, мета візиту до лікаря - перевірка його кваліфікації. У таких ситуаціях важливо подолати хибну самовпевненість або страхи людини, заслужити довіру. Якщо одного разу пацієнт став твоїм союзником проти своїх хвороб або ризиків, то навіть якщо це недовірлива людина, яка розчарувалася в медицині, вона все одно буде рідше звіряти свої скарги з Вікіпедією і вивчати анотації до препаратів.

- Трапляються капосні пацієнти?


- Внутрішньо я не згодна із зухвалою поведінкою, особливо якщо вона демонстративна й зачіпає інтереси інших пацієнтів. Але дедалі старшою я стаю, тим мені легше щиро поспівчувати людині й спокійно вислухати, навіть за найгіршого прояву її невдоволення. Не можу відповідати агресивно на агресію. Інколи бувають випадки абсолютно незадовільної поведінки з боку пацієнтів. Але я вважаю, що лікар повинен демонструвати пристойну поведінку та високу культуру спілкування в будь-якому разі: заспокоїти, дати надію, допомогти.

- Що вас найбільше надихає у вашій роботі в INTO-SANA?
- Після інституту я працювала дільничним терапевтом, клінічним ординатором, асистентом на кафедрі госпітальної терапії в 411 військовому госпіталі. Захистивши кандидатську дисертацію, під час студентських канікул я випадково опинилася в Into-Sana, почула про претендента, який не прийшов на співбесіду, і вирішила одразу підкорити всіх своїм «розумом і кмітливістю». Але за 2 з гаком години перехресного вогню запитань завідувачів усіх відділень моя зарозумілість похитнулася. Стати частиною Into-Sana стало питанням професійної честі. Я пройшла всі служби - Швидку допомогу, приймально-діагностичне відділення та відділення терапії та неврології.

Зараз я з вдячністю згадую безкорисливу допомогу й щиру дружбу лікарів, медсестер, водіїв швидкої на всіх етапах мого становлення в Into-Sana. Ще кілька років, і я відзначатиму десять років роботи в компанії. Мені цікаві та близькі як наші славні традиції, так і зміни! Я пишаюся своїми колегами за кожен успіх, за кожне врятоване життя! Я щиро бажаю нашій медичній компанії розвитку та процвітання! Хочу постійно вчитися й допомагати вчитися своїм колегам. Хочу, щоб ми заслужено користувалися довірою наших пацієнтів!

Інтерв'ю