Інтерв'ю: Губергриц Наталія Борисівна

Губергриц Наталія Борисівна - провідний гастроентеролог Into-Sana. Наталія Борисівна є експертом міжнародного рівня з найскладніших питань гастроентерології - захворювань підшлункової залози й печінки. Вона - президент Українського Клубу Панкреатологів, член Ради Міжнародної Асоціації панкреатологів, багаторазовий лауреат премій Міжнародної Асоціації панкреатологів та Європейського Клубу панкреатологів, обраний президент Європейського Клубу панкреатологів, автор близько 2000 друкованих праць, зокрема понад 20 монографій і навчальних посібників, 45 винаходів. Доктор медичних наук, професор, лікар вищої категорії. Входить до переліку 50 кращих лікарів України за версією журналу «Фокус».

Але сьогодні в нашому інтерв'ю ми не будемо говорити про лікарську практику, про яку сказано й написано дуже багато. Ми зачіпали абстрактні від медицини теми, що залишаються зазвичай за рамками спілкування «лікар-пацієнт», поставивши Наталі Борисівні кілька простих, іноді наївних, але, насправді, дуже важливих питань.

Яка подія у Вашому житті найяскравіша?

Найяскравіша подія - народження доньки. Хоча після цього в мене було багато значних подій, пов'язаних з професійними та науковими досягненнями, але головне моє творіння - це донька. Самі пологи проходили в досить складній атмосфері (проблеми з її та моїм здоров'ям), але в підсумку все це позаду, а я щаслива мама.

Якби не стали лікарем, то яким був би Ваш вибір?

Я не могла не стати лікарем. З самого народження мене оточувала моя сім'я, де абсолютно всі - лікарі. Я - шосте покоління лікарської династії. Ніхто не примушував мене вступати до медичного інституту. Це було цілком природно, і альтернативи не могло бути. Усе моє життя проходило в атмосфері класичного лікування, розповідей про попередні покоління лікарів, про їхні характери, захоплення, принципи. Іншого шляху для мене просто не існувало.

Яку книгу зараз читаєте?

Тільки-но закінчила читати роман П'єра Леметра «До побачення там, нагорі!». Дія відбувається під час і після першої світової війни. Я взагалі не люблю книги про військові дії, але в цьому романі все дуже органічно - витоки покалічених доль саме в цій війні. Потім дуже складні життєві ситуації героїв. Є і детективна лінія, і любов. Чудовий роман! Не випадково автор отримав за нього Гонкурівську премію. Але головне - я трохи наблизилася до розуміння, що таке війна не тільки в сенсі її прямого впливу на життя та здоров'я людей, але й на всю подальшу долю, психіку, ставлення до життя. Написано чудово. Напевно, я в такому захваті від книги ще й тому, що війна зараз і мене, мою сім'ю дуже боляче «б'є», вирвала зі звичного середовища, відірвала від багатьох речей, яких я прагнула й встигла досягти.

Що в житті далося найтяжче?

Найтяжче в житті далося «не зганьбити» своє прізвище, довести, що я його гідна, що я хоча б частково гідна своїх славних предків. У дитинстві та юності мене завжди сприймали лише як онучку мого діда - відомого професора-терапевта. Коли його не стало, а я продовжувала публікувати статті, з'явилися монографії, дехто навіть думав, що дід приготував для мене заздалегідь ці роботи, а я тільки поступово за необхідності виймаю їх зі столу та відправляю в редакції. Але час минав, а кількість публікацій не зменшувалася. Потім була захищена докторська дисертація, потім були успіхи на європейському рівні. Стало очевидно, що це моя робота. Навряд чи зараз комусь може прийти в голову, що дід міг приготувати для мене монографії та статті на 30 років уперед. Довести, що я чогось варта як учений і лікар незалежно від свого прізвища - ось це було найважчим.

Який Ваш спосіб боротьби зі стресом, поганим настроєм?

Кращий спосіб боротьби зі стресом - це робота. Принаймні для мене. Я зараз багато працюю над дисертаціями, статтями. Це мені трохи допомагає. Коли в Донецьку почали розвиватися відомі події, до мене стали звертатися пацієнти зі стресовим панкреатитом. Раніше я про нього тільки читала й сумнівалася, чи існує такий панкреатит взагалі. Траплялися, звичайно, хворі зі стресовими виразками, але з панкреатитом - ні. Врешті я написала статтю про стресовий панкреатит.

Ваше ставлення до високих технологій?

Я прекрасно ставлюся до високих технологій, особливо в медицині. Вони змінили наше життя, вивели його на зовсім інший рівень. Але в медицині, на мій погляд, занадто велике значення надається результатам додаткових досліджень. Але ж дослідження виконують і оцінюють люди... Саме лікар повинен оцінити всі результати та вивести з них найбільш імовірну діагностичну гіпотезу, на підставі якої призначити лікування. Вважаю, що переоцінка ролі додаткових методів - одна з головних причин діагностичних і лікувальних помилок. Але я в жодному разі не закликаю ігнорувати сучасні можливості в медицині. Просто я закликаю ставити їх нижче ролі лікаря й тверезо оцінювати результати.

Ваша улюблена страва?

У мене немає однієї конкретної улюбленої страви, але дуже люблю грузинську кухню. І не тому, що страви гострі. Якраз вважаю, що це помилка - далеко не завжди вони гострі. Але головне, що вони смачні, наповнені невідомими для мене відтінками, травами, приправами. Різноманітність надзвичайна. Мені здається, що в Грузії розвинений культ їжі в хорошому сенсі цього слова. Навчитися цьому неможливо. У грузинському ресторані має бути весь персонал з Грузії, тоді це буде дійсно смачно.

Яку країну вважаєте ідеальною для проживання?

Я дуже багато їздила світом. Була в різних країнах Європи, Азії, Африки, Америки. Мабуть, найкомфортнішої країною мені видається Японія. Там абсолютно особливий світ, дещо відокремлений від решти. В Японії своя життєва філософія, особлива культура, харчування, традиції, високі технології. Звичайно, усе це дуже відрізняється від звичного для мене життя. Не знаю, чи змогла б я там жити, але хотіла б.

Чому Into-Sana?

Я тільки починаю працювати в Into-Sana. Захотіла працювати в цій клініці тому, що вона сучасна, добре оснащена. Я все життя працювала в державних навчальних і медичних установах. Багато зусиль йшло на рішення того, як зробити те чи інше дослідження, що призначити дешевше й доступніше для хворого. Хочеться зараз зайнятися просто медициною - призначати те, що потрібно для одужання пацієнта.

Ваш секрет виховання успішних дітей?

Не знаю, чи можна вважати мою доньку абсолютно успішною. Але знаю, як зміг зробити мене успішною в професії мій дід. Він просто ніколи за мене нічого не робив. Він іноді контролював результати виконаної роботи, міг після її закінчення щось пояснити, порадити. Але саму роботу я робила тільки сама. Наприклад, коли я писала кандидатську дисертацію, у мене було немовля. Писати виходило тільки ночами, до тогож, частинками. Дід мене дуже любив, жалів, але навіть у цій ситуації не написав за мене жодного рядка. Коли я просила допомогти, відповідь була одна: «А що ти будеш робити без мене?». Тоді мені це здавалося жорстоким, а тепер я безмежно вдячна дідові. Розумію, що це для нього було дуже нелегко. На жаль, з моєю донькою мені далеко не завжди вдається діяти так само твердо.

Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?

Моє найбільше професійне досягнення - обрання президентом Європейського Клубу Панкреатологів на 2016 рік. Я і зараз вважаю, що це грандіозно - бути обраною очолити велику європейську медичну асоціацію. Головне, що я цього досягла чесно - тільки працею, а не інтригами, грошима і т.д. Але й тут втрутилася війна: європейський конгрес панкреатологів у Києві, який я повинна була очолити в 2016 році, відсунутий на 2019-2020 роки. А якщо ситуація в Україні не стабілізується, то Україна та я разом з нею втратимо право проведення цього конгресу.

Що викликає у Вас захоплення?

У людях викликає захоплення професіоналізм, особливо в медичному середовищі. Взагалі професіоналізм - обов'язкова якість у медицині і не тільки. А в лікаря він ще повинен поєднуватися зі співпереживанням, причому щирим, а іноді зі здатністю пожертвувати особистим часом і силами. Захоплення й вдячність викликає благородство душі, відданість професії, чесність, відповідальність.

Почуття захоплення в мене може викликати твір мистецтва, особливо живопис, скульптура, архітектура. Мені це прищеплювали з дитинства. Дід навчав розуміти мистецтво, проникати в нього глибше, ніж просто споглядати. Якоюсь мірою йому це вдалося.

Що у Вашому розумінні патріотизм?


Патріотизм для мене зараз дуже складне поняття. Раніше мені здавалося, що я його розумію. Але тепер не впевнена.

Патріотизм - це не лише збереження прекрасної та рідної для мене України, але також і розуміння ситуації в Донецьку. Там залишилися мої учні, моя кафедра. Їм дуже важко, але виїхати через низку причин вони не можуть. З одного боку, я патріот Донецька, але чи можна мене так назвати, якщо я поїхала звідти? Але ж і допомогти нічим не можу, а піддавати фізичній небезпеці свою сім'ю не маю права. З іншого боку, керівництво держави теж якось змінило країну і часто діє не так, як, як мені здається, було б логічно для блага людей. Але все одно Україна прекрасна, і я її люблю.

Розкажіть про домашніх улюбленців
У мене з дитинства в різний час були й кішки, й собаки, й рибки, й пташки. Найбільше люблю і згадую чорного тер'єра Каму. З нею було багато турбот, адже службова собака потребує довгих прогулянках, а довгошерста собака приносить і додаткову необхідність прибирання, спеціальних занять з нею... А скільки мороки було, коли Кама народила 12 (!) цуценят... Але це був справжній відданий друг. Я навіть вважаю, що її інтелект був на рівні людини: вона все розуміла, іноді просто телепатично - без слів. Була ситуація, коли вона мене по-справжньому врятувала від хуліганів. Вона просто кинулася на них, коли вони спробували мене фізично образити. Звичайно, Кама усвідомлювала небезпеку для себе і вона дійсно отримала тяжку травму. Але це її не зупинило. Ось це відданість! Дуже сумую за нею (Кама померла багато років тому, коли я ще вчилася в інституті). З тих пір не заводжу домашніх улюбленців - не хочу знову переживати тяжкі хвилини. Адже життя собак і кішок набагато коротше життя людини.

Що для Вас означає Одеса?

Одеса - шикарне місто. Саме це слово їй підходить. У ній зосереджені історія, література, мистецтво, легенди, неповторний шарм, багатонаціональність, море, доброзичливі колеги. Саме тому я поїхала з Донецька до Одеси. Одеса - спроба повернути радість життя і собі, і моїй родині. Одеса - це емоційність. У цьому місті близька мені ментальність, люди «на моїй хвилі». В Одесі, як мені здається, я зможу знайти свою «нішу» - тут є місце для розвитку гастроентерології. Але все одно душею я в Донецьку і мрію про Донецьк.

Що можете робити день у день, і це Вам не набридне?
Мені ніколи не набридне медицина й лікування в істинному класичному сенсі. Ніколи не набридне подорожувати, відвідувати музеї, особливо пов'язані з образотворчим мистецтвом. Ніколи не набридне читати і художню, і фахову літературу. Ніколи не набридне читати лекції з моїми презентаціями, хоча не всі їх схвалюють (але в них я як лікар і людина). Ніколи не набридне займатися зі студентами-гуртківцями. Це ті хлопці, яким цікава й потрібна медицина, а не та маса сучасних студентів, які, не маючи мотивації до навчання, займаються з примусу.

Згадайте безглузду, смішну ситуацію з життя
Я дуже часто занурена в роботу такою мірою, що можу зробити щось безглузде, задумавшись про робочі питання. Наприклад, нещодавно я працювала на комп'ютері над статтею. Чоловік приніс мені дві тарілки - з котлетами і з солодкими пиріжками, дві баночки - з гірчицею і джемом. У підсумку вийшло все навпаки: я з'їла котлети з джемом, а пиріжки з гірчицею. Абсолютно нічого не помітила, і лише чоловік, який підійшов забрати посуд, усе виявив і довго сміявся. Насправді це абсолютно в моєму дусі.

Що для Вас щастя?

На даний час мені важко сказати, що таке щастя. На жаль, ті моменти, які я вважала щасливими, залишилися позаду й не здаються такими яскравими й прекрасними. Зараз усе затьмарила війна, розлука з Донецьком, кафедрою, будинком, друзями. Усі минулі події виглядають не такими значними.

Який вік вважаєте найщасливішим у Вашому житті?

Найщасливіший вік - це період навчання в інституті й початку роботи (приблизно період 18 - 45 років). Це був час найамбітніших прагнень, які збігалися з інтелектуальними та фізичними можливостями. Звичайно, і потім було цікаво працювати, багато їздити на конгреси. Але це вже відбувається на тлі фізичної втоми тією чи іншою мірою. Усе одно багато працюю та багато подорожую, отже, «ще є порох у порохівницях»!

Що таке любов?

Любов - це єднання двох людей, розчинення їх одне в одному, беззастережне й абсолютно добровільне підпорядкування своїх інтересів одне одному настільки, що ці інтереси стають єдиними. Переді мною приклад моїх дідуся й бабусі. Вони були понад 50 років разом. При цьому були багато в чому протилежностями. Напевно, тому вони доповнювали одне одного й становили дійсно єдине ціле. І жили інтересами одне одного. Бабуся теж була професором-терапевтом. Вона фактично все своє життя подарувала дідові й завжди робила все для його блага. Багато хто вважає й тепер, що бабуся була кращим, ніж дідусь лікарем, а він був блискучим ученим і педагогом. Але бабуся свідомо завжди була в тіні дідуся, хоча, я впевнена, вона могла б «блищати» не менше за нього. Вони навіть фізично не могли існувати одне без одного. Бабуся змогла прожити без діда тільки 3 місяці.

Інтерв'ю